Для одних зірка, для інших шахрай; деякі вважають цю професію найбільш складною в музичному світі, інші не можуть зрозуміти ролі людини, яка махає руками, стоїть спиною до публіки, а між тим не грає жодного звуку. Хто він такий, той диригент? Про це і не тільки ми поспілкувались з представником цієї міфічної професії – молодим білоруським музикантом Александром Хумалою, диригентом Capella Sonorus (Мінськ) і Національного Оркестру Польського Радіо в Катовіцах (NOSPR).
K.S.: Чому ти обрав таку складну професію?
A.Х.: Є поняття задоволена людина але не щаслива, так от я в своєму житті вирішив бути щасливим. Ще під час мого першого концерту в якості диригента оркестру я зрозумів, що це єдине місце де я по-справжньому щасливий. Не скажу, що я щасливий кожного разу, але я знаю, що щастя – це взагалі короткий момент. Щастя обов’язково пов’язане з дією, з активністю. Для мене музика це і є щастя, яке звучить і перестає звучати.
K.S.: Хто такий диригент?
A.Х.: Здається, [Ніколай – ред.] Римський-Корсаков, російський композитор, сказав, що диригування –найбільш безпечна професія для шарлатана. Чим довше я працюю диригентом, тим важче мені пояснити, що я роблю, ким я є. Натомість, можу точно сказати, що ніколи не почуваюсь кращим від оркестрантів, не почуваюсь більш особливим чи важливішим. Я вважаю, що диригент має трактувати себе так, як кожного іншого музиканта. Моїм завданням є інтерпретація і вказування шляху до її правильної презентації, виконання. Я стараюся бути партнером для оркестру, хоча ми знаходимось по обидва боки, напроти один до одного. Я знаходжуся в гіршій ситуації, бо (на)ПРОТИ мене 80 осіб. Але ми мусимо діяти спільно.
K.S.: Після навчання у консерваторії в Роттердамі ти потрапив до Національного Оркестру Польського Радіо (NOSPR) на посаду асистента диригента. Це була твоя мета, чи несподівана пропозиція?
A.Х.: NOSPR – один з кращих оркестрів Польщі, сюди не можна просто прийти і отримати пропозицію. На кожне місце чи то диригента, чи музиканта треба виграти конкурс. Такий був оголошений і я вирішив спробувати своїх сил. У мене не було жодних гарантій, це не такий конкурс де є перше, друге і третє місце, тут було лише одне місце і за умовами контракту посада дійсна тільки рік.
K.S.: Однак ти працював впродовж двох років?
A.Х.: Так, мені продовжили контракт. Так вирішив оркестр, було голосування і з 97 людей в оркестрі «за» свій голос віддало 95, це був для мене великий комплімент.
K.S.: Чи важко працювати з колективом який має свої традиції?
A.Х.: У будь-якому оркестрі є підводне каміння, свої питання, завдання, які ставляться перед тим чи іншим членом колективу. Тому ми й працюємо разом, щоб досягати кращого рівня, щоб бути не тільки кращим оркестром в Польщі і ведучим в Європі, а скажімо кращим в Європі. У нас є для цього всі можливості – один з найкращих в світі концертний зал, звичайно сам оркестр, солісти, репертуар.
K.S.: Зараз, ти часто виступаєш з NOSPR як диригент-гастролер, ти фіналізуєш раніше початі проекти чи працюєш над новими програмами?
A.Х.: Мене запрошують на програми з якими вважають, що я краще справлюсь і які мені теж подобаються, в яких я з задоволенням беру участь.
K.S.: Складається враження, що ти позиціюєш себе як диригент сучасної музики.
A.Х.: Не знаю, можливо. Сьогодні, якщо ти не виконуєш сучасну музику, навряд чи ти взагалі будеш мати можливість виступати. Людина, яка не розвивається, не пізнає нового, не буде запрошена до навіть посереднього оркестру.
K.S.: Але сучасна музика має багато відтінків. Є кон’юнктурні продукти, які можна віднести до шоу-бізнесу, а є інша сучасна музика, альтернативна. Якщо згадати часи Радянського Союзу, тоді були композитори-бунтарі, на прем’єри їх творів публіка ламалась в зали. Я маю на увазі таких композиторів як Альфред Шнітке, Софія Губайдуліна, Едісон Денісов. Як ти вважаєш, чи зараз є такі композитори?
A.Х.: Я дуже скептично ставлюсь до порівняння наших сучасних музикантів з великими артистами минулого чи тих, що вже здобули ім’я. Чому? Тому що всі великі пройшли перевірку часом. Зараз дуже складно сказати, що той-то – це сьогоднішній Шнітке чи хтось інший відомий. Для того щоб Губайдуліна стала Губайдуліною вона пройшла довгий і важкий шлях прийняття і неприйняття. Не всі великі прийшли до цього. Наприклад Галина Уствольская, яку довгий час взагалі не визнавали, настільки вона була революційна. Але завдяки тому, що її почали грати в Європі, потім в Росії і кінець кінців по всьому світу, ситуація з її музикою змінилась. Зараз пішов бум на Мечислава Вайнберга, якого росіяни вважають російським, поляки польським, а освіту він, до речі, отримав в Мінську. Колись його ніхто не знав і не виконував. Тобто, щоб деякі композитори почали звучати – мусить пройти час. У творчої людини завжди виникає бажання показати себе з іншого боку і це знаходить відклик у тих людей, які хочуть почути альтернативу. У тих композиторів, яких ти назвав, рівень був набагато вищий ніж у сучасних, але це був зовсім інший час. Скажімо, якщо раніше ми пройшли вогонь, воду, то зараз у нас період мідних труб. Одним кліком ти можеш почути все, що завгодно, стало неможливо сприймати інформацію належним чином, час стиснувся.
K.S.: Тобто колись композитори були популярними, бо виступали проти системи?
A.Х.: Не проти системи, проти заборон. Зараз нічого не заборонено, все доступно. Крім того, зараз суспільство не готове платити за сучасне мистецтво, тому що не розуміє його. Навіть ті, хто слухає хорошу музику, наприклад джаз, не готові щодня слухати сучасну академічну музику. Тому й робляться такі ініціативи, як фестивалі сучасної музики, де замовляють твори багатьом сучасним композиторам. Інші справа, що не всі з них будуть успішні, це цілком нормально. Якщо з такого фестивалю вийде одна-дві хороші композиції, то це вже буде успіх.
K.S.: Як на рахунок бунтарів рок-музикантів. Ти готував з NOSPR програму музики Джонні Грінвуда (Jonny Greenwood). Те що він написав для оркестру не було схоже на Radiohead, це не був рок, а дуже навіть академічна музика.
A.Х.: Коли рок музикант починає грати з оркестром – це, щонайменше, викликає велику повагу.
K.S.: Ви зустрічались?
A.Х.: Ми бачились в Великому театрі в Варшаві на репетиціях але особливо не спілкувались. Не можу сказати, що я фан його творів, що це шедеври, безумовно – це дуже якісно зроблена робота. Більш важливо, що людина з його ім’ям далі знаходиться в пошуку, є відкритою на зміни, але це також не значить, що у нього повинно всюди виходити.
K.S.: Ти багато грав з джазовими музикантами: Бренфорд Марсаліс (Brandford Marsalis), Найджел Кеннеді (Nigel Kennedy), Пьотр Ожеховскі (Piotr Orzechowski). Нещодавно ти приготував програму з відомим поп-джаз артистом Джеймі Каламом (Jamie Cullum). Подібні проекти стали просто модними, чи це теж частина якогось великого розвитку музики?
A.Х.: Це, безумовно, дуже складні проекти. Перший мій досвід з джазовим музикантом, це було десь посередині між джазом і класикою. Це був трубач Ніколас Пейтон (Nicholas Payton) і його перша симфонічна робота Black American Symfony. Сама назва – симфонія, куди вже більш класично? Це приклад кооперації, коли людина намагається знайти нові шляхи. З Марсалісом ми грали класичну програму, він вийшов в смокінгу, як справжній академічний соліст і виконав Scaramouche Даріуса Мійо (Darius Milhaud). Я думаю, що таке пограниччя стилів – це дуже хороша практика, тому що люди які люблять більш легку музику приходять на Бренфорда Марсаліса, а він при цьому грає класику. Джеймі Калам. Треба сказати, що з цією програмою, яку ми грали з NOSPR, він виступав на найбільшому фестивалю академічної музики BBC PROMS з оркестром BBС. Знову-таки, це було між джазом і класикою. Тут є два дуже позитивних моменти, по-перше, популярні музиканти тягнуться до високого рівня виконавської майстерності, і по-друге, глядачі, які чують, що це круто, приємно, можливо будуть мати натхнення прийти на інший концерт, вже академічної музики. В травні, до речі, в мене буде черговий такий концерт, на цей раз з Чіком Коріа (Chick Corea).
K.S.: Що ви готуєте?
A.Х.: Поки ще не можу сказати, але це буде з оркестром.
K.S.: Ти щільно йдеш по цьому напрямку граючи з джазовими музикантами.
A.Х.: Так, для мене це дуже великий досвід. В джазменів свої правила. Завдяки таким концертам в мене з’являється відчуття, що я з будь-яким солістом можу зіграти.
K.S.: Подібні концерти на пограниччі стилів можна вважати високим мистецтвом, чи програма складається так щоб привабити якнайбільше публіки, щоб був яскравий концерт, хороші рецензії?
A.Х.: Високе мистецтво – це тоді, коли люди професійно роблять свою роботу. Я не можу сказати, що оркестр, який погано зіграє симфонію Моцарта, чи виконавець який погано заспіває Шуберта – це високе мистецтво. Коли я ще був в Голландії, я часто ходив в один паб, де грали фрі джаз. Часом я слухав наче загіпнотизований, мене надзвичайно заворожувала ця музика, такі моменти – це дійсно високе мистецтво.
Щодо приваблення публіки, звичайно, програма складається так, щоб аудиторії було цікаво, щоб не було однотонності в плані характеру творів. Завжди присутній цей елемент – «вгодити публіці», все-таки ми залежні від нашої аудиторії. Ми хочемо щоб публіка приходила і щось від нас отримувала. Інша справа, що тут треба бути обережним, щоб все не було побудовано на розвазі.
K.S.: Повертаючись до складання програми концерту, наскільки цей процес залежить від тебе?
A.Х.: Я можу говорити тільки про свою капелу Sonorus. В NOSPR є програмний директор, рада оркестру, художній керівник. Мене, як диригента, якого запрошують на абонемент, теж питають щодо програми, зі мною радяться, ми обговорюємо пропозиції, але я також можу пропонувати свої ідеї.
K.S.: Над якими проектами працюєш зараз в Мінську?
A.Х.: Цього року капелі, якою я керую – 25 років! Весь сезон присвячений цій святковій даті. Зараз готуємо великий концерт, який завершить ювілейний сезон. Це відбудеться 2 травня. Буде велике дійство з оркестром, органом, хором, відомими солістами.
K.S.: Ти мав можливість залишитись жити і працювати в Європі, але вирішив повернутись у Мінськ. Це був прояв патріотизму?
A.Х.: Не дуже люблю слово «патріотизм». Я патріот в плані себе, я знаю для чого я це роблю, для мене важливо, щоб в Білорусі перший раз прозвучала та чи інша музика. Це не політичний патріотизм, а мій особистий, як музиканта.
K.S.: Наскільки заважає і навпаки допомагає его для музики?
A.Х.: Це питання дуже правильне, всі якось обходять цю розмову. Его в будь якій справі дуже важливе. Те відчуття, коли ти постійно спрямований на те, щоб робити свою роботу краще. Думаю, що саме наше его не дозволяє нам опуститися на нижчий рівень, тому ми готові працювати цілими днями. Чи говоримо про спортсменів, які зі всіх сил біжать марафон, чи про музикантів, ми робимо це будучи мотивовані своїм его. Якби не моє его, я б точно не повернувся в Білорусь, бо коли мені запропонували стати головним диригентом, у мене зразу спрацювало его. Я відчув можливість зробити щось дійсно вартісне. Але є теж інше его – его в музиці, коли людина показує не музику, а себе, на жаль, таких прикладів є багато. Коли музика відходить на другий план, звичайно, таке его заважає музиці.
K.S.: Коли ти працюєш, скажімо, над партитурою Баха, ти намагаєшся зробити все так, як хотів композитор, чи більш оригінально, щоб проявити себе?
A.Х.: Кілька раз я був на таких концертах, де мене так захоплювала музика, що я буквально переставав дихати і можу сказати, що найбільш захопливі речі – найбільш прості. Якщо виконати все, що Бах написав –це буде найкраще виконання і всі будуть думати, що це заслуга диригента і оркестру. А насправді ми просто намагались зробити те, що написано в партитурі, максимально передати те, що хотів сказати композитор.
Питання від Аноніма: Яку роль для виконання музики грає простір. Який в тебе досвід гри поза концертним залом?
A.Х.: Зараз багато сучасних композиторів, що розставляють музикантів в різні кінці залу. Для такої музики питання простору ключове, але не тільки. Наприклад Шуман писав для конкретного концертного залу, для конкретного складу і визначеного розташування музикантів і якщо все зробити згідно з його ідеєю, музика насправді починає звучати. Чи Вагнер, який писав опери для свого залу у Байройті. Звичайно я маю досвід грати в різних просторах, на вулиці, бо літні фестивалі переважно відбуваються в амфітеатрах. Якось ми грали в переробленому під фестиваль спортзалі. Але мій найбільш дивовижний досвід – це коли ми грали на катку. Спеціально для цієї події ми написали з капелою Оперу на льоду, це була опера-буфа: сцена була з льоду, артисти були на ковзанах. Це була опера про хокей, все відбувалось вночі, а одна з солісток навіть була професійною фігуристкою.
K.S.: Яка твоя місія?
A.Х.: Ой, не люблю я цих пафосних питань, хоча розумію, що вони дуже життєво важливі. Я не знаю, в мене немає місії. Місія тільки у Тома Круза – Місія Нездійсненна (сміх). Вчора я був на концерті, де виконували один з моїх улюблених творів – концерт для фортепіано з оркестром G-Dur Равеля. Якби раптом був кінець світу, нам би треба було покинути планету і перелетіти на Марс і мені б сказали взяти з собою якісь три твори, то цей би був серед них. Я слухав його і уявляв, як Равель писав цю музику, як йому взагалі прийшла ця ідея. В мене було таке відчуття, ніби він просто прийшов ввечері в якийсь паб випити вина, можливо з сигаретою в руках. Навколо сиділи якісь люди і він просто, без всякого епатажу і пафосу, почав писати. Але в цьому творі такий високий емоційний і музичний рівень, що хочеться цю музику забрати з собою навіть на Марс. Мені здається, що в той момент він не думав, що це його місія, він просто робив свою роботу, просто був собою. Тому я не знаю в чому моя місія, врятую я народи, чи ні, залишу я щось після себе, чи ні. Я не хочу цього знати. Мало того, я не хочу цього добиватись. Я просто хочу залишатись самим собою щодня, нести відповідальність за свої вчинки, опікувати своїх рідних і близьких. А хто мої близькі? Рідні – це зрозуміло. А близькі – це ті, хто зі мною поруч, зараз – це ви. Коли я на сцені – це музиканти і публіка, можливо якась людина прийшла вперше на концерт і я б дуже хотів, щоб вона прийшла ще. Мені здається, що головна місія кожної людини – залишатись самим собою.
Александр Хумала – вивчав хорове і оркестрове диригування в Білоруській державній академії музики і Роттердамській консерваторії. Співпрацював з такими колективами як: Orchestra Giovanile della Saccisica, Orkest van het Oosten, оркестри Московської, Краківської і Білостоцької філармоній, Polska Orkiestra Radiowa, та ін. В 2009 р. отримав посаду диригента-асистента в Вроцлавській Опері, а від 2012 р. обіймав цю посаду в оркестрі Варшавської філармонії. З 2013 р. є головним диригентом і артистичним директором Capella Sonorus. В 2014-2016 виконував роль диригента-асистента в Національному симфонічному оркестрі Польського радіо в Катовіцах.