Поменше пафосу, або у пошуках нової опери

pomenshe_1-1

Одного зимового вечора ми з чоловіком сиділи в кафе і випадково почули фрагмент розмови двох дівчат за сусіднім столиком. Одна з них кинула: «Я сейчас слушаю очень классную книгу…». Що було далі і яку саме книгу вона слухає, ми вже не чули. Синхронно зробивши обличчя типу «OMG!», ми так само синхронно вирішили, що «слухання книжок» – це моветон і взагалі якийсь дикий сурогат. Так от – цілком серйозно заявляю: 1 березня сталося те, що примусило мене переглянути свої погляди – мені пощастило бути присутньою на прем’єрі оновленої версії опери-реквієму «Йов». Ви спитаєте, до чого тут це? Можливо, й ні до чого. Просто так співпало, що за якийсь час після тієї підслуханої розмови в кафе, на фейсбук-сторінці «Йова» я натрапила на визначення, яке дали їй самі автори, назвавши чимось на зразок аудіо-книги. Я не планувала зараз звертатися до затертих пафосних фраз, але без однієї з них тут точно не обійтися: ця опера-реквієм дійсно ламає собою не один стереотип.

mus_1

Фото: http://www.gogolfest.org.ua/
Зізнаюсь чесно: я навіть на долю секунди не очікувала отримати стільки вражень. Але це дійсно був один із таких рідкісних в Україні моментів, коли не відчуваєш принизливого й жалюгідного компромісу між творчими амбіціями і матеріальною вигодою. Ну от, знову вийшло пафосно, та, думаю, завсідники різноманітних навколоакадемічних заходів мене зрозуміють. Але про все по порядку.

mus_2

Фото: Олексій Карпович / cultprostir.ua
Власне кажучи, від опери в «Йові» композитори Роман Григорів та Ілля Разумейко залишили небагато – хіба що сам принцип вокально-драматичного сценічного дійства. А от від реквієму «Йов» запозичив свій каркас – тут вам і «Кіріє» і «Лакрімоза», які чергуються із суто інструментальними епізодами – інтермеццо.

На сцені перед нами – шестеро вокалістів, читець, віолончель, ударні та головний герой – препарований рояль. І всі ці виконавці динамічно розповідають старозавітну історію про праведника Йова, який силою своєї безмежної віри переміг зло. Чим не сюжет злобу дня, правда?

Просто дуже симптоматично, що на початковому етапі роботи автори задумували створити музичний твір, на основі тексту «Енеїди» Котляревського. Але написаний музичний матеріал виявився, за словами Романа Григоріва, «занадно серйозним». Ну що ж, як на мене в цьому була частинка Божого провидіння, з допомогою якого українське музичне мистецтво потрохи вилазить з болота шароварщини (не те що б я мала якісь претензії до «Енеїди», але enough is enough). І треба ж було статись такому співпадінню: історія про незламну віру зазвучала настільки актуально для вітчизняного сьогодення, що куди там усім персонажам українського Magnum opus.

Отже, препарований рояль як головна дійова особа – вокалісти співають «в нього», з нього ж таки видобуваються різноманітні звуки, і загалом він і є тією змученою душею Йова. Можливо, особу непідготовану такий специфічний інструмент може й відлякати. Але давайте будемо чесними: скільки у вас бувало таких походів на музичний захід, коли авангардність і «новітність» музики примушує слухача відчувати свою меншовартість? Бо в моєму житті таке, на жаль, бувало. Себто, коли слухачеві подається музичний матеріал, до якого йому ще треба дорости, і така зверхність авторського посилу може надовго відбити бажання відвідувати такі заходи. (Припускаю, що часто за такими композиторськими «пошуками» стоїть елементарна нестача таланту). Натомість «Йов» за своєю суттю є …демократичним, чи що.

Думаю, часто академічна музика не знаходить належного відгуку в аудиторії через складність та тривалість побудови музичної думки. Простіше кажучи, природа заклала в нас підсвідоме бажання чути відносно коротку й лаконічну фразу, яка періодично повторюється. А композитор пропонує нам довге речення, позбавлене логічних акцентів – в результаті ми його не сприймаємо, не запам’ятовуємо, відключаємо увагу і думаємо «коли це все закінчиться?». Так от: творці «Йова» зробили все так, що пропонований ними матеріал ніби ідеально лягає на своє місце, невидимі матриці в нашому мозку заповнюються саме тими звуками, які ми, здавалося, очікуємо.

mus_3

Фото: Олексій Карпович / cultprostir.ua
Та це в жодному разі не свідчить про підлаштовування під смаки публіки. Просто усе сценічне дійство настільки динамічне, органічне й природнє, що слухається дійсно дуже захопливо і з зали слухач виходить зі значно піднятою самооцінкою. Що, в свою чергу, стимулює його і надалі поповнювати скарбничку свого музичного експіріенсу.

А тепер про головне: 1 березня «Йов» зібрав забиту залу Палацу культури КПІ. І це були не самі лише студенти консерваторії чи мами з бабусями виконавців. Ні, бабусі, звичайно, були. Але поміж них також затесалися політики, світські тусовщики, публічні персони, різношерста молодь і середньої руки інтелектуали. Можливо, їх зібрала в одній залі хороша реклама та чарівні два слова «Влад Троїцький», який є режисером опери. Але яка різниця, що саме зацікавило аудиторію? Головне, що високоякісний український продукт отримав можливість бути почутим. І мені видається, що опера «Йов» здійснила вагомий внесок до запуску коліщаток скрипучого механізму розвитку сучукркульту. Розвитку, адекватного світовим тенденціям, а не його імітації під егідою Міністерства культури. І знаєте, успішні гастролі цієї опери в Австрії, Китаї та США в 2015 році лише підтверджують мої здогадки.

Повністю твір можна послухати за посиланням:

https://www.youtube.com/watch?v=0AWFrzRNEBQ

Поділитися: